Люди піднімаються на Кіліманджаро з різних причин. Одних веде наукова цікавість: вони вивчають льодовики гори та її унікальний тваринний світ. Інших приваблює складність менш відвідуваних шляхів. Багато хто прагне особистої перемоги – зійти на найвищу точку Африки.
У статті команда Altezza Travel зібрала історії відомих і менш знаних альпіністів, чиї маршрути стали частиною багатої історії Кіліманджаро.
Науковець, який випередив альпіністів
Фріц Клуте посідає особливе місце в гляціології Кіліманджаро. На відміну від більшості альпіністів, він прагнув не просто зійти на вершину, а детально дослідити льодовики гори. Він був одним із піонерів гляціології в Африці. Очолюючи одну з перших наукових експедицій на континенті, Клуте також став першою людиною, яка піднялася на гору Мавензі – частину масиву Кіліманджаро.
Клуте вивчав природничі науки у Фрайбурзькому університеті в Німеччині. Незадовго до подорожі до Африки, у листопаді 1911 року, він захистив докторську дисертацію про танення снігу в Шварцвальді. Ймовірно, саме зацікавлення динамікою льодовиків привело його до Кіліманджаро. Можливо також, що на цей звʼязок із «дахом Африки» вплинув його супутник і партнер по експедиції Едуард Елер, який у 1907 році вже відвідував Кіліманджаро разом зі своїм кузеном-професором.
«8 квітня 1912 року ми з Едуардом Елером з Оффенбаха-на-Майні виїхали з Фрайбурга ранковим потягом, щоб розпочати експедицію, яку планували 2 місяці», – згадував Фріц Клуте на початку подорожі.
За словами Клуте, Елер також фінансував експедицію. Про нього відомо небагато, хоча можна припустити, що німець з Оффенбаха був вправним спортсменом: Клуте описував його як чудового лижника.
Головною метою експедиції було нанести льодовикові поля Кіліманджаро на карту, зафіксувавши їхню площу й обʼєм. Клуте застосовував фотограмметрію – метод, що поєднує фотографування з польовими вимірюваннями. Улітку 1912 року команда проводила виходи й спостереження у високогірʼї. Так зʼявилося одне з перших системних досліджень льодовиків Кіліманджаро.
Отримані дані дали науковцям конкретні докази різкого скорочення льоду на горі. Саме Клуте першим забив на сполох, попередивши, що льодовиковий покрив Кіліманджаро може опинитися під загрозою. Після повернення, у 1912 році, він опублікував підсумкову наукову монографію «Ergebnisse der Forschungen am Kilimandscharo».
Втім, Клуте й Елер вирішили не обмежувати експедицію лише науковою роботою. Їхню увагу привернула нескорена вершина Мавензі (5 149 м), один із 3 вулканів масиву Кіліманджаро, поряд із Кібо та Широю. Розраховувати на підйом на цю сувору скелясту вершину могли лише досвідчені альпіністи.
Раніше Мавензі намагалися пройти Ганс Меєр і Людвіг Пуртшеллер, які у 1889 році здійснили перше успішне сходження на найвищу точку Кіліманджаро – пік Ухуру (5 895 м). Їхні 3 окремі спроби на Мавензі завершилися невдачею; така сама доля спіткала й наступних альпіністів.
Клуте й Елер розпочали сходження 29 липня 1912 року, рухаючись кулуаром, що бере початок на сідловині між Кібо та Мавензі. Круті схили, скелі й лід робили маршрут украй небезпечним. Попри складність, вони зійшли на вершину, обстежили плато Шира й навіть відвідали кратер Кібо.
Багато років вважалося, що польові нотатки Клуте було втрачено під час бомбардування Гіссена 6 грудня 1944 року. Будинок на Мольткештрассе, де жив науковець, зазнав серйозних руйнувань. Однак у 2024 році німецькі медіа повідомили про сенсаційну знахідку.
У серпні 2024 року дослідник Oberhessisches Museum Маріо Жорже Алвеш отримав завдання знайти етнографічні предмети, що зберігалися в підвалі будівлі. Перебираючи коробки й ящики, Алвеш виявив матеріали Клуте: 8 фотоальбомів і рукописні щоденники 1912 року.
Ці документи ще не оцифровано, але очікується, що незабаром вони відкриють нові подробиці про експедицію гляціолога, який наважився піднятися на раніше неприступну скелясту вершину.
Перший прохід льодовиком Декена
Одним із льодовиків, які Фріц Клуте наніс на карту, був льодовик Декена, названий на честь німецького дослідника Африки Карла Клауса фон дер Декена. Його координати, розміри й стан поверхні вже були зафіксовані, однак до 1938 року нікому не вдавалося пройти цю сніжно-льодову шапку. Першими це зробили співвітчизники Клуте – Фріц Айзенманн і Карл Шнакіг.
Від кінця 19 століття Кіліманджаро втратило понад 80 % льодовикової поверхні. Науковці зазначають, що з 1912 до 1953 року льодовий покрив скорочувався приблизно на 1 % щороку, тоді як у 1989–2007 роках темп зріс до 2,5 % на рік. За деякими моделями, усі льодовики Кіліманджаро можуть повністю зникнути до 2040–2050 років.
Ще донедавна ці льодовики були майже непереборною перешкодою для альпіністів. Льодовик Декена – вузький льодовий кулуар із крутим схилом, що веде до вершини, до того ж відкритий для небезпеки каменепадів і падіння льоду. Саме такий виклик міг привабити будь-якого альпініста, але до середини 20 століття льодовик залишався нескореним. Згідно із записами, британські дослідники намагалися піднятися ним у середині 1920-х, проте не змогли пройти льодові тріщини.
Експедицію на льодовик Декена, профінансовану Німецьким альпійським клубом, очевидно, очолював Фріц Айзенманн. Раніше він брав участь у кількох гімалайських експедиціях і спеціалізувався на складних льодових маршрутах. Його супроводжував Карл Шнакіг – швейцарський гірський гід із досвідом сходжень в Альпах.
12 січня 1938 року, за повідомленнями, Айзенманн і Шнакіг вирушили «первісним маршрутом», стартувавши з висоти близько 4 650 м. На жаль, архівних записів експедиції не збереглося, але відомо, що 2 європейці успішно завершили сходження.
Експедиція на льодовик Гайма
Через 20 років після описаних подій британський дослідник Джон Кук, автор книжки «Один білий чоловік у Чорній Африці: від Кіліманджаро до Калахарі, 1951–1991», ледь не загинув під час спроби пройти інший льодовик Кіліманджаро – Гайм. У певний момент він завис над урвищем, і його врятувала лише мотузка, закріплена напарником.
Названий на честь швейцарського геолога Альберта Гайма, льодовик лежить на висоті 5 000–5 800 м у районі Західного розлому. Через крижаний виступ над крутим схилом Гайм часто порівнюють із льодовим «язиком».
«Мої плани щодо Кіліманджаро визрівали вже певний час», – писав Кук. «До всіх частин усього масиву вже діставалися альпіністи, геологи й топографи, а головної вершини Кібо тисячі людей сягали звичайним комерційним маршрутом сходження з Марангу, що не має технічних складнощів. Однак я не знайшов жодного запису про повний, безперервний траверс усієї гори з проходженням головних вершин Шири, Кібо та Мавензі. Саме це я й планував зробити. Другою метою була спроба першого сходження одним із нескорених льодовиків на південному схилі Кібо».
Як підказує назва його книжки, британський дослідник провів на африканському континенті 40 років. Він працював у колоніальній адміністрації Танганьїки й щоразу шукав напарників, коли планував ризикований маршрут.
Одним із них був Антон Нельсон, американський будівельник, який почав займатися скелелазінням у 27 років. На початку 1950-х він вирушив до Африки, щоб «допомагати фермерам племені вамеру в Танзанії, які боролися за свої права», а у вільний час також піднімався на Кіліманджаро. Тоді вамеру протестували проти передання частини їхніх земель європейським поселенцям урядом Танганьїки. Нельсон став радником кооперативу кавових плантаторів на горі Меру, а згодом написав книжку «Вільні люди Меру».
Третій учасник експедиції, британець Девід Гудолл, служив у парашутному полку, перш ніж обійняти посаду аграрного офіцера в Кенії.
Команда планувала провести на горі 2 тижні. На момент старту експедиції спорядження було готове, але маршрут залишався непрокладеним. Нельсон переконав знайомого пілота туристичного літака пролетіти над льодовиком і зробити зблизька фотографію Гайма, яку альпіністи використали як орієнтир.
Першою ціллю було плато Шира. Звідти до підніжжя льодовика потрібно було пройти довгий траверс осипами й скелястим рельєфом.
«Близько 1 000 м крутого льоду здіймалися вгору й далеко над нами зникали з поля зору. Це мало загрозливий вигляд. Свист і гул льоду та уламків скель, що летіли згори, швидко загнали нас до льодового фронту під захисною скельною стіною, де ми влаштували бівак. Я відчував, як у животі все стискається – так буває перед кожною складною справою», – описував Кук.
Завдяки фотографії, зробленій пілотом, альпіністи знали, що головними перешкодами Гайма були 2 скельні пояси в нижній третині схилу. Саме там експедиція ледь не завершилася трагедією. Кук, який ішов посередині звʼязки, послизнувся й повис униз головою над урвищем на страхувальній мотузці, яку тримав Гудолл. З винятковою швидкістю й точністю Гудолл закріпив мотузку ще до того, як повна вага могла припасти на Нельсона, що йшов останнім і сам ледве втримувався на скельній стіні.
Інцидент завершився лише втратою льодоруба, хоча суттєво сповільнив рух експедиції. У густому тумані провідному альпіністу доводилося забивати гак, закріплювати страхувальну мотузку, а потім спускати льодоруб на мотузці до того, хто йшов позаду.
«Ми стояли на величезному схилі, що нижче нас, звідки ми прийшли, зникав із поля зору», – згадував Кук, описуючи свої емоції наприкінці маршруту. «У прозорому повітрі перед нами відкривався захопливий краєвид на неосяжні рівнини північної Танганьїки. Ці велетенські ізольовані вулканічні вершини Східної Африки стоять гордо й самотньо, а з їхніх верхніх схилів ніщо не заважає вільному простору довкола. Нам здавалося, що ми буквально перебуваємо на даху світу, і коли успіх був уже майже в руках, нас охопило величезне піднесення».
На вершину за 12 годин
«Тепер Кіліманджаро можна вважати справжньою горою» – цю фразу, за переказами, сказав легендарний італійський альпініст Райнхольд Месснер після першого успішного сходження через Breach Wall і льодовик Diamond у 1978 році. Ця крута скельно-льодова стіна на західному схилі Кіліманджаро веде через льодопади й сніговий кулуар безпосередньо до вершини.
Месснер, володар почесної нагороди «Золотий льодоруб», належить до найвідоміших альпіністів світу. Відомий винятковою витривалістю, він прокладав швидкі сольні сходження на найвищі вершини без додаткового кисню й першим зійшов на всі 14 восьмитисячників планети.
Готуючись піднятися на Кіліманджаро одним із класичних маршрутів разом з альпіністом Конрадом Ренцлером, Месснер планував спробувати непройдений шлях до найвищої вершини Африки. Для спортсмена його рівня стандартний маршрут був простим, але дорогою його зацікавила на перший погляд непрохідна західна стіна.
Пряміший і коротший шлях до вершини через Breach Wall починається в таборі Arrow Glacier і йде вулканічним розломом прямо вгору. Це найкрутіший і технічно найскладніший маршрут на Кіліманджаро: він оминає пологіші схили й піднімається вертикальною стіною, утвореною обвалом кратера. Шлях проходить льодовими та скельними ділянками й вимагає виняткової майстерності та підготовки.
До 1978 року цей маршрут вважався непрохідним. Райнхольд Месснер і Конрад Ренцлер завершили сходження лише за 12 годин.
За даними Summitpost.org, від підніжжя Breach Wall (4 600 м) альпіністи спершу піднялися льодопадом до льодовика Balletto. Потім вони подолали 90-метрову крижану стіну Breach Wall на висоті 5 450 м. Після цих перешкод команда пройшла траверсом льодовик Diamond на північ у напрямку піка Ухуру. У звітах зазначено, що, крім технічної складності, маршрут особливо небезпечний для груп через каменепади.
Гід на Кіліманджаро, який зустрів їх після спуску, згадував слова Месснера: «Тепер Кіліманджаро можна вважати справжньою горою». Однак документальних доказів, що він справді це сказав, немає.
Ба більше, огляди в Alpine Journal і на Summitpost зазначають, що згодом Месснер описував це сходження як «одне з небезпечних». В інтервʼю німецькому журналу Der Bergsteiger у жовтні 1978 року він згадував, що «лід був як скло, тож льодобури майже не трималися». На сонці лід перетворювався на рідку кашу, тому критично важливо було правильно обрати час для проходження маршруту. Месснер також зазначав, що каміння, яке виривалося з льоду, падало, мов снаряди.
«Кіліманджаро показало мені, що альпійський стиль можливий навіть в Африці. Breach Wall – не місце для портерів і наметів, а для альпіністів, які виходять на стіну гори безпосередньо», – писав він у книжці «Великі стіни», підсумовуючи цю пригоду.
«Він ніде не хотів бути так, як у горах»
У деяких культурах існують традиції, повʼязані зі смертю в горах. У Японії, наприклад, відома практика , що перекладається як «покинути стару жінку». Для багатьох альпіністів сходження – це саме життя, але дехто вже не повертається з гір. Так сталося з ірландцем Ієном Макківером, який загинув на Кіліманджаро не від виснаження чи висотної хвороби, а від раптового удару блискавки.
Ієн Макківер загинув на схилах Кіліманджаро у 42 роки, хоча серйозно займатися альпінізмом почав лише після 30. Його шлях був стрімким і вражаючим.
Випускник факультету соціальних наук Університетського коледжу Дубліна, Макківер також працював радіоведучим і PR-фахівцем, перш ніж здобув міжнародне визнання як альпініст. У 2004 році він встановив рекорд Five Peaks Challenge, піднявшись на найвищі гори Великої Британії та Ірландії лише за 16 годин 16 хвилин. Через 3 роки він побив світовий рекорд проходження програми Seven Summits, зійшовши на найвищі вершини кожного континенту всього за 155 днів.
Макківер надихав і молодше покоління. У 2008 році він провів на вершину свого 10-річного хрещеника Шона Макшеррі, зробивши його наймолодшим європейцем, який піднявся на Кіліманджаро. Того ж року під керівництвом Макківера 145 школярів зійшли на вершину Кіліманджаро. Це досягнення визнала Книга рекордів Гіннеса; акція була присвячена збору коштів для лікарень і благодійних організацій.
Друзі згадували Ієна Макківера як невтомного мрійника, який значну частину своєї безмежної енергії віддавав благодійності. У 2010 році він заснував організацію Kilimanjaro Achievers, що організовувала безкоштовні тури для школярів, закоханих у гори, інколи до 10 сходжень на рік.
На початку січня 2013 року Макківер знову очолював одне з благодійних сходжень на Кіліманджаро, ведучи до вершини групу з 20 людей. Серед них були учні, учителька з ірландської школи та його наречена, 34-річна Анна ОʼЛоклін. Пара планувала одружитися у вересні того ж року. Команда піднялася приблизно до 4 000 м, коли погода раптово погіршилася.
«Злива весь день», – писав Макківер. «Настрій залишається добрим, хоча висушити одяг, схоже, неможливо. Молимося за сухішу погоду завтра – у великий день».
Група планувала дістатися табору Lava Tower, а потім продовжити рух до вершини. Але буря посилювалася, і коли вони наближалися до табору, почалася сильна гроза. Блискавка влучила в Макківера й забрала його життя. Решту команди, зокрема його наречену, яка зазнала травм під час грози, евакуювали до найближчої лікарні.
Одним із перших співчуття висловив тодішній премʼєр-міністр Ірландії Енда Кенні, який добре знав Макківера.
«Я захоплювався ним не лише за його власні досягнення й благодійну роботу, а й за роботу з молодими людьми, яких він спонукав повністю розкрити свій потенціал», – написав премʼєр-міністр. «Ієн якось сказав мені, що ніде не хотів би бути так, як у горах».
Провідні британські та ірландські медіа, зокрема The Irish Times, The Independent та The Telegraph, широко повідомляли про смерть Макківера. Один альпініст назвав це «фатальним збігом обставин», зазначивши, що ніколи не чув, аби хтось загинув у такий спосіб на цій «прекрасній горі»: «Я втратив 2 друзів від ударів блискавки, зокрема одного в Гімалаях, але на Кіліманджаро такі випадки дуже рідкісні».
Після смерті Макківера його друг Майк ОʼШі очолив організацію Kilimanjaro Achievers і зобовʼязався продовжувати безкоштовні сходження для школярів. Через рік відкрився дитячий будинок Ian McKeever Childrenʼs Home, створений для підтримки дітей, які втратили одного або обох батьків.
Усі матеріали Altezza Travel створюються на основі експертних знань і ретельного дослідження та відповідають нашій редакційній політиці.
Хочете дізнатися більше про подорожі Танзанією?
Зв'яжіться з нашою командою. Ми добре знаємо всі головні напрямки Танзанії. Наші консультанти з подорожей, що працюють біля Кіліманджаро, поділяться практичними порадами й допоможуть спланувати вашу подорож.
