Рабський ринок Занзібару: темний розділ минулого острова

Щороку мандрівники приїжджають до Танзанії, щоб відпочити на вражаючих пляжах Занзібару й насолодитися теплими водами Індійського океану. Та багато хто не знає, що за красою острова стоїть темне й болісне минуле. 

Протягом століть Занзібар був місцем одного з найбільших рабських ринків, де арабські торговці примусово продавали незліченну кількість африканців. Жорстокість работоргівлі тривала й у 20 столітті: за окремими свідченнями, вона зберігалася аж до 1960-х років.

У цій статті йдеться про трагічне минуле Занзібару та глибокий слід, який работоргівля залишила в історії острова.

Корені рабства у Східній Африці

Точних записів про те, коли рабство вперше з'явилося на Занзібарі, не збереглося. Дослідники вважають, що воно почалося у 8 столітті, задовго до міграції арабів на узбережжя Східної Африки. Ще раніше місцеві етнічні групи воювали між собою, захоплювали ворогів у полон, поневолювали їх і продавали.

Коли араби прибули на Занзібар, вони швидко взяли торгівлю людьми під контроль і розширили її до величезних масштабів. Завдяки стратегічному розташуванню острова в Індійському океані Занзібар став ключовим центром продажу поневолених людей до Оману та ширшого Близького Сходу. Арабські правителі з безжальною ефективністю перетворили цю торгівлю на велику індустрію. За кілька століть вона, поряд із прибутками від слонової кістки та гвоздики, почала давати третину доходів султанату.

Рабів перевозили на великих кораблях, спеціально пристосованих для перевезення «живого вантажу». Щоб отримати максимальний прибуток, судновласники набивали на борт якомога більше людей. Полонених заковували у важкі ланцюги й тримали в трюмах у надзвичайно тісному просторі з обмеженим доступом повітря. Через це багато рабів помирали під час подорожі, а їхні тіла викидали за борт.

У період португальського впливу, у 1684 році, європейські законодавці запровадили Закон про тоннаж, який дещо поліпшив умови перевезення. Утім, найімовірніше, це було продиктовано не гуманними міркуваннями, а бажанням збільшити прибутки: якщо надто багато людей прибували на рабський ринок мертвими, за них ніхто не платив.

Попри це, умови на таких кораблях залишалися жахливими. Люди місяцями перебували в задушливій спеці, закуті за щиколотки й шиї, сиділи голими на підлозі, голодні, побиті, доведені горем і страхом до відчаю. Під час кожної подорожі багато хто не витримував і помирав від дизентерії, малярії, віспи та численних інших хвороб.

У міру зростання британського впливу в 1788 році було ухвалено закон Долбена. Цей акт обмежував кількість рабів, яких дозволялося перевозити, залежно від вантажомісткості корабля. Хоча дія закону поширювалася лише на британські судна, він став першою офіційною урядовою ініціативою у Великій Британії щодо регулювання работоргівлі. Сер Вільям ДолбенСер Вільям Долбен, 3-й баронет, був політиком, представником Оксфордського університету в Палаті громад Великої Британії та переконаним противником рабства., відомий прихильник скасування рабства, вніс цей законопроєкт до парламенту.

Сер Долбен приєднався до аболіціоністського руху після випадкового візиту на рабовласницьке судно «Brookes» у лондонському порту. Жахливі умови, у яких людей тримали в кайданах, настільки його вразили, що він одразу розпочав кампанію проти цієї нелюдської практики.

Вільям Долбен задокументував це судно, яке згодом стало відомим у всьому світі. У 1788 році гравюри «Brookes» були опубліковані й перетворилися на символ нелюдського ставлення до африканських полонених. Широкий суспільний резонанс став потужним поштовхом до ухвалення згаданого законопроєкту, який обмежив кількість людей на борту «Brookes» до 454. До цього судно перевозило понад 600 рабів за один рейс.

Раби на Занзібарі

У 19 столітті острів Занзібар став одним із головних світових центрів купівлі й продажу людей. До 1850-х років на острові перебувало до 70 000 рабів. Полонених із Центральної Африки доставляли до східноафриканського узбережжя численними караванами та рибальськими дау. Звідти виснажених, напівживих людей привозили до Стоун-Тауна. Їх буквально скидали в тісні підземні камери, де вони чекали відкриття рабського ринку – зазвичай близько 4 години дня.

Рабовласники виставляли свою людську «власність» рядами, групуючи людей за віком, статтю, придатністю до різних видів роботи та приблизною вартістю. Покупці уважно оглядали «живий товар»: роздягали людей догола, перевіряли очі й зуби, мацали м'язи та інші частини тіла. Їх змушували рухатися, щоб оцінити силу й виявити фізичні вади. У деяких свідченнях навіть згадується, що рабам кидали палиці й наказували приносити їх, наче тваринам.

Жінкам приділяли особливу увагу. Арабські країни купували їх для роботи домашніми служницями або як сексуальних рабинь. У заможних мусульманських родинах чоловіки збирали цілі гареми наложниць. Після поневолення ці жінки зазнавали жорстокого поводження не лише з боку власників, а й з боку їхніх дружин. Яскравий приклад наведено в книжці «Секс, влада і рабство» за редакцією Гвін Кемпбелл та Елізабет Елборн, виданій Ohio University Press у 2014 році.

У книжці «Аспекти історії колоніальної Танзанії», виданій у 2013 році Лоуренсом Е. Й. Мбогоні, зазначено, що діти також мали великий попит у занзібарській работоргівлі. За словами автора, ними було легше керувати – майже як отарами овець. Дівчатка, зокрема, коштували дорожче. Наприклад, у 1857 році хлопчика віком 7–8 років оцінювали в середньому в 7–15 доларів, що приблизно відповідає 255–545 доларам сьогодні. Дівчинка такого самого віку могла коштувати від 10 до 18 доларів, або 360–655 доларів у перерахунку на сучасний курс.

Після 1828 року попит на рабів-чоловіків різко зріс. Султан запровадив суворий план вирощування гвоздики, що спричинило стрімке зростання потреби в рабській праці на плантаціях. Фахівці оцінюють, що до 1850-х років близько двох третин населення Занзібару та острова Пемба становили раби.

Тіппу Тіп – найвідоміший работорговець Занзібару

У розпал работоргівлі купували й продавали незліченну кількість людей. Багато работорговців нажили величезні статки на тисячах зруйнованих життів. Однією з найпомітніших постатей серед них був Тіппу Тіп – работорговець афро-оманського походження.

Під його керівництвом до Центральної Африки вирушали тисячі експедицій: там за безцінь купували жителів сіл і силоміць забирали тисячі чорношкірих полонених. За однією з легенд, прізвисько «Тіппу Тіп» він отримав через характерний звук пострілів, що незмінно супроводжували його набіги.

Тіппу Тіп не лише постачав рабів на східні торгові кораблі, а й торгував великими партіями слонової кістки. За отримані прибутки він купував землю й закладав плантації гвоздики, змушуючи сотні полонених працювати на них. У Стоун-Тауні й досі стоїть старий кам'яний будинок, який колись належав Тіппу Тіпу.

Дивно, але ця людина залишила слід в історії не лише як один із найуспішніших і найжорстокіших работорговців, а й як освічений чоловік. Його вважали інтелектуалом; він написав перший у світі автобіографічний трактат мовою суахілі. Особливо разючим, однак, є те, що він підтримував Девіда Лівінгстона – відомого філантропа й аболіціоніста.

Хоча Лівінгстон публічно засуджував работоргівлю, був період, коли без підтримки місцевих благодійників він не міг продовжувати свої дослідження в Африці. На жаль, багато з цих доброчинців були рабовласниками. Вони, своєю чергою, розуміли, як отримати вигоду з цієї, на перший погляд, суперечливої «дружби». Лівінгстон здобув довіру й повагу місцевих жителів, і це працювало на користь заможних арабських родин, що підтримували шотландського місіонера.

Боротьба проти рабства й початок його кінця

Скасування работоргівлі на узбережжі Східної Африки не було одномоментною подією. Це був повільний, поступовий процес, що наштовхувався на сильний спротив місцевої арабської еліти.

У 1822 році британці підписали із султаном угоду про припинення торгівлі людьми в південних і східних регіонах. У 1845 році було укладено так званий Гамертонський договір, який обмежив продаж рабів у північних регіонах. У 1872 році британський колоніальний адміністратор Генрі Бартл Фрер прибув на Занзібар, щоб домовитися про повне припинення работоргівлі. Уже наступного року він домігся договору, за яким Занзібар мав зупинити ввезення рабів з материка на острови.

Однак на цьому все не завершилося. Попри те що рабам офіційно надали право звертатися по допомогу до британців, якщо їх продавали проти волі, торгівля тривала, хоч і в менших масштабах.

Того самого 1873 року відкритий рабський ринок у Стоун-Тауні нарешті закрили. Проте це не завадило місцевій арабській владі перенести торгівлю на сусідній, більш ізольований острів Пемба. Султанат і далі ввозив тисячі рабів, і навіть британський флот, що патрулював прибережні води, не міг зупинити цей потік.

Така ситуація тривала до 1890 року, коли під тиском британців султан нарешті видав указ про повну заборону купівлі, продажу й обміну рабів. Проте саме рабство не було ліквідоване повністю. Рабам надали можливість викупити свободу, а всі діти, народжені після 1890 року, автоматично вважалися вільними від народження.

У 1897 році британці змусили султана скасувати рабство на Занзібарі, оголосивши, що воно не має правового статусу. Утім, цю дату не можна вважати остаточною крапкою: указ не поширювався на наложниць, бо це питання було надто чутливим в арабській культурі для британського втручання. Арабська еліта переконала британських чиновників, що після звільнення сексуально поневолені жінки зможуть жити лише як повії. У результаті європейці класифікували наложниць як дружин, але залишили їх у повній залежності від господарів. Єдиною поступкою було право просити про свободу, та лише за наявності доказів жорстокості або насильства з боку власника.

Остаточний кінець рабства, принаймні в офіційному сенсі, настав у 1909 році. Британці зрештою змусили султана включити наложниць до указу про скасування рабовласницької системи. Однак навіть після цього торгівля людьми між Занзібаром і Аравійським півостровом тривала. До кінця Першої світової війни арабські рабовласники у Східній Африці вважали своїх слуг рабами й продавали їх на чорних ринках.

За неофіційними джерелами, незаконна работоргівля могла тривати до 1960-х років, коли Занзібар пережив одну зі своїх найкривавіших революцій. Султана повалили, а тисячі арабів утекли на Аравійський півострів і до Європи. 26 квітня 1964 року Занзібар об'єднався з Танганьїкою, утворивши нову державу – Об'єднану Республіку Танзанія.

Музей рабства у Стоун-Тауні – фрагменти пам'яті про трагічне минуле

Сьогодні Музей рабства у Стоун-Тауні є пам'ятником тим жорстоким часам. В експозиції представлено місце колишнього рабського ринку та документальні свідчення минулого: офіційні папери, фотографії й гравюри, що показують жахи работоргівлі. Та, мабуть, найпохмуріша частина музею – підземні камери, де полонені, закуті у важкі ланцюги, чекали відкриття ринку.

Під музеєм розташовано понад 20 таких приміщень, але під час екскурсії відкрито доступ лише до 2. І цього достатньо, щоб відчути гнітючу атмосферу місця й глибше зрозуміти історію Занзібару.

Біля входу на територію колишнього рабського ринку стоїть меморіал, від якого вже з першого погляду холоне кров. Приречені обличчя кам'яних скульптур, що зображують африканських рабів, застигли в нестерпному болю й відчаї. Особливо вражає ланцюг, який поєднує статуї між собою. Кажуть, він оригінальний – збережений із тих жахливих часів, коли занзібарська работоргівля була звичною буденністю.

Поруч зі старим ринком стоїть Англіканський собор – монументальне свідчення кінця рабства на Занзібарі. За деякими переказами, на його території поховане серце Девіда Лівінгстона, тоді як тіло після смерті відправили до Великої Британії.

Рабство на Занзібарі, без сумніву, є трагічною частиною історії. Водночас воно нагадує не лише про жорстокість, на яку здатні люди, а й про надзвичайну стійкість людського духу в боротьбі за свободу. Сьогодні Занзібар поєднує пам'ять про страждання минулого й оновлення – місце, де історія співіснує з красою.

Хочете дізнатися більше про подорожі Танзанією?

Зв'яжіться з нашою командою. Ми добре знаємо всі головні напрямки Танзанії. Наші консультанти з подорожей, що працюють біля Кіліманджаро, поділяться практичними порадами й допоможуть спланувати вашу подорож.

Більше цікавих статей